Мета: Ознайомити учнів із специфікою та територіальними особливостями народних
промислів та ремесел в Україні, з її сучасними творцями і продовжувачами
народних промислів.
Розвивати в учнів інтерес до народних промислів та ремесел, до культурної
спадщини свого народу.
Виховувати почуття
національної свідомості та самосвідомості, любові до праці, до рідного краю,
повагу до народних умільців.
Обладнання: Ілюстрації, вироби місцевих умільців, вироби учнів з дерева, лози,
металу, вишивки тощо, різновиди народних промислів, слайди.
Тут люд осілий. Тут шанують
труд.
І рух дають і кругові, і
кросну.
Кують залізо із місцевих руд
І мають славу дуже розголосну.
Тут процвітало всяке ремесло.
Слово вчителя
Споконвіку народне
декоративне мистецтво розвивалось у двох напрямках: як домашнє ремесло для
потреб своєї родини, і як організовані промисли, що створювали товари для
продажу. Часто вироби народного мистецтва виготовлялись спеціально на
замовлення споживача. Організовані художні промисли виникали на основі домашніх
ремесел.
У Київській Русі значного
розвитку досягли художні ремесла у Києві, Чернігові, Львові, Галичі. У XIX
столітті в Україні створювалися ремісничі цехи, які згодом перепостали в
майстерні та мануфактури.
Промисли поділяються за
ступенем художньої праці на кілька груп. Першу становлять ремесла, в яких
переважає виробничо-реміснича майстерність. Це не розписаний гончарний посуд,
дитячі іграшки.
Другу групу становлять
ремесла, в яких творчий і виробничий процеси займають приблизно однакове місце:
розписний та фігурний посуд, ткацькі вироби, вишивка тощо. Третя група -
промисли, в яких творчий і виробничий процеси відіграють головну роль:
декоративний посуд, виготовлення мистецьких сувенірних виробів, настінні
художні розписи.
Слово вчителя
Отже, народні художні
промисли – це організоване виробництво творів декоративно-ужиткового мистецтва,
призначених для продажу. Під декоративно-ужитковим мистецтвом розуміємо галузь
художньої творчості, яка формує естетично-художнє середовище в побуті людини.
До декоративно-ужиткового мистецтва відносимо предмети побуту: меблі, тканини,
кераміку, фарфор, художнє різьблення, розпис, вишивки, вибійку, художнє литво
тощо.
Ремесло – це дрібне
виробництво ужиткових та мистецьких творів, основою якого є переважно ручна
техніка без виробничого поділу праці. Технологічні навички в народних ремеслах,
як правило, передавалися від батька до сина, з покоління в покоління. Тому
часто саме в народному мистецтві збережені найдавніші традиції, художні стилі,
віками нагромаджений ремісничий і художній досвід.
Народне мистецтво протягом
багатьох віків живило національну культуру, давало наснагу професійним митцям.
1-й учень.
Народні художні промисли - явище, характерне майже для всіх областей
України. Найбільшої ж популярності в XX столітті досягли такі художні центри: Опішня,
Решетилівка на Полтавщині, Ічня, Дігтярі на Чернігівщині, Петриківка на
Дніпропетровщині, Кролевець на Сумщині, Бубнівка, Крембівка на Вінниччині,
Яворів та Пистинь на Івано-Франківщині та ряд інших.
Звучить уривок з пісні А. Малишка "Пісня про
рушник".
Дівчина.
Сивіють і народжуються
роки. минають століття, однак у побуті значну, а часом і вирішальну роль,
продовжують грати прості речі, якими користувався наш народ у далекому
минулому. Полотнище-обрус було для нього і скатертиною, і вузликом, де
зберігалися харчі, і оздобою оселі. З часом це полотнище стали називати
рушником. Чому так? Руками рушники були виткані.
2-й учень.
"Хата без рушника,
що сім'я без дітей", - говорили в народі. Майже в кожній хаті завжди на
видному місці висіло декілька видів рушників. "утирач"
використовувався для рук і обличчя. "Стирок" - для посуду, столу,
лав.
"Покутник" і
"кільковий" - оздоблював стіни, покуті. "Божник" - для
облямування дорогих ікон. Окремо зберігалися ритуальні рушники: плечові -
призначалися для сватів, весільні - для різноманітних весільних обрядів. У
рушник загортали новонароджених. Рушники на смерть готували заздалегідь, Коли
ховали дівчат, то використовували обруси, вишиті юними майстринями для старостів.
Були також подарункові рушники: родичам, майстрам, дорогим гостям.
1-й учень.
"Рушник на кілочку –
хата у віночку", - говорили в народі. Рушник був символом доброзичливості.
Перед тим, як запросити гостя до столу, господиня вішала йому на плече чистий
"утирач", лила на руки воду з кухля. Хліб-сіль дорогим гостям завжди
вручали на рушнику. Рушниками накривали хліб на столі. У деяких місцевостях
сволок на хату піднімали на рушниках, які потім дарували майстрам. А коли стіни
були зведені, у кутку вішали ікону, а поверх неї – рушник. На
скатертинах-обрусах влаштовували ритуальні трапези на зелених травах під
відкритим небом. Довгим рушником – наміткою – жінки покривали голову після
одруження. Чоловіки використовували рушники як пояси.
2-й учень.
"Не лінуйся, дівонько,
рушники вишивати – буде чим гостей зустрічати", – нагадували матері своїм
дочкам. Досвідчені наставниці привчали непосидючих дівчаток до клопіткої роботи
вишивальниці. Кожна молодиця намагалась вишити для коханого рушник, який не був
би схожий на вироби подруг. У кожної досвідченої майстрині були свої візерунки.
Які тільки прийоми вишивки, орнаменти і візерунки не зустрічаються на
українських рушниках! Старовинною технікою вишивання у наддніпрянських селах
вважалися різновиди гладі. Із середини минулого століття стали застосовувати
вишивання хрестиком. Часто на рушниках поєднували декілька технік. Так, на
Полтавщині техніка гладі .застосовувалась разом з технікою вирізування і
мережкою. Трохи на північ вона поєднувалась з гаптуванням. Кожна дівчина до
весілля мала вишити сорок рушників.
Звучить уривок з пісні А. Малишка "Пісня про рушник".
1-й учень.
Виробництво заліза та
його обробка методом гарячого кування були відомі на землях сучасної України ще
задовго до нашої ери. Це визначалося наявністю багатих покладів червоного
бурого залізняка та болотних руд – на Закарпатті, у Буковині, по всій зоні
Полісся, на Середній Наддніпрянщині. Болотна руда легко піддавалась обробці.
Найпримітивнішим способом її перетворювали на густу залізну масу при
температурі 700-800 градусів. Ця густа маса називалась криця. Цю масу із
залишками шлаку та окалини знову обпалювали і перековували доки залізо не
очищалось та не набувало необхідних властивостей.
2-й учень.
До виробництва заліза
примикає ковальська справа. Ковалі були осілі та мандрівні. Останнім селяни
несли свої замовлення, а також вугілля і плату. Вже в Х-ХІІ століттях
ковальська справа досягла такого високого рівня, що деякі способи обробки
заліза і технології виготовлення знарядь праці та предметів побутового
призначення без суттєвих змін дійшли до нашого часу.
1-й учень.
У кожному селі
влаштовувалась кузня у вигляді зрубної однокамерної хатини, Вона була обладнана
горном, ковальським міхом, коритом та діжкою з водою для гартування, стояком
для підкови чобіт. Часто перед кузнею влаштовувались навіси і стовп для
прив'язування коней під час ковки. До ковальського інструменту входили:
ковадло, молот дворучний, молот одноручний, молот-пробійник, рубило, зубило,
лещата, ножиці, розточка для копит, ножівка, ключ для нарізання гвинтів.
Розповідь учнів гуртківців.
Слово вчителя.
Одним із найдавніших
стародавніх промислів і ремесел є обробка дерева. В Україні здавна виготовляли
з дерева кухонний посуд, хатні речі, транспортні засоби, знаряддя праці.
Особливого розвитку набули деревообробні промисли на Поліссі та у лісостеповій
зоні, де був достатній вибір різноманітної деревини.
2-й учень.
Значного розвитку в
Україні мало бондарство. Бондарі виготовляли різноманітні діжі, бочки для пива,
вина, квасу, соління риби та овочів, барилки, дерев'яні відра, цебри, бодні,
шаплики, дійниці. Бондарський промисел вимагав від ремісників великої
майстерності і необхідних навичок. Майстри були добре обізнані з якостями деревини,
підбираючи для кожного виробу чи його деталі спеціальні сорти – твердіші: дуб,
березу, граб чи його м'якіші сорти: осику. Деревина заготовлялась заздалегідь.
Зрубані дерева розпилювались, висушувались, сортувались.
1-й учень.
Виготовлення саней, возів
та деталей до них – це була справа стельмахів. Матеріал для гнуття ободів до
коліс, дуг, полозів спочатку розпарювали у спеціальних парних, які мали вигляд
зрубної землянки з подвійними стінами і вікном. Між стінами засипали проміжок,
і утрамбовували пісок. У долівці землянки викопували піч, над нею встановлювали
чан з подвійним дном та отвором для виходу пари. Від печі проводили димар. Вода
по дерев'яному жолобку подавалась ззовні в чан. Матеріал для гнуття закладали в
парню через вікно, яке потім старанно замазували. Через добу після того, як
вогонь було розведено, стельмахи вже могли виймати на пробу розпарений
матеріал.
2-й учень.
Існувала й так звана суха
парня: яма, в якій розкладали вогонь, накривали дерном, щоб дрова лише тільки
тліли. Зверху розміщували матеріал для гнуття, який розпарювали за допомогою
диму і пари. Невеликі деталі розпарювали у звичайній хатній печі.
1-й учень.
Будівництвом житла
і-господарських будівель, церков займались теслярі. Вони працювали на місці
об'єктів, уклавши угоду з господарем або громадою. Інколи, збудовані хати у
розібраному вигляді привозили і продавали на місцевих ярмарках.
Розповідь учнів
гуртківців.
2-й учень.
Найтоншу роботу, по
дереву виконували різьбярі. Різьблення – це народне мистецтво, яке розвинулося
з деревообробних ремесел як допоміжне. Різьбярі застосовували методи
випалювання, художньої різьби для населення на замовлення .та продаж.
Зустріч з народним умільцем-різьбярем.
Розповіді
учнів про використання різьблення у своїй життєвій практиці та демонстрація
своїх робіт.
1-й учень.
До роботи з деревом можна
віднести і лозоплетіння. Воно особливо поширилось на Поліссі та в інших районах
Західної України. З кори берези чи липи, з вербової лози плели короби-сівалки,
кошики, хатні меблі. Плетіння із лози і соломи поширилось на Поділлі, на Півдні
та на Сході України. Із соломи плели мати, коробки для зерна, брилі. Сьогодні
більшість із цих промислів збереглися як види народно-ужиткового мистецтва.
Зустріч із народним умільцем по-лозоплетінню.
VI. Підведення підсумків
Слово вчителя.
Ми мусимо зберегти
народні традиції, вироблені українцями впродовж тисячоліть, щоб наші нащадки не
втратили цей потяг до краси й досконалості, який надихав наших предків. Не слід
забувати, що які б нові мистецькі цінності не створили художники-професіонали,
народна мистецька традиція залишається тим невичерпним джерелом, яке живитиме
серце і душі людей вічно.
Немає коментарів:
Дописати коментар